Документ

Постанова Верховного Суду від 25.10.2021 р. у справі № 160/1062/19, адміністративне провадження № К/9901/13494/20

Коментар

Верховний Суд виніс Постанову¹ від 25.10.2021 р. у справі № 160/1062/19 (адміністративне провадження № К/9901/13494/20) за касаційною скаргою податкового органу на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 31.10.2019 р. у справі за позовом підприємства (позивач) щодо визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

¹ Див. в Єдиному державному реєстрі судових рішень на офіційному вебпорталі судової влади України.

Суть спору полягала в наступному. Підприємство (позивач) виплатило нерезиденту відсотки за кредитом, застосувавши не загальну ставку 15%, передбачену п.141.4 ст.141 ПКУ², а понижену ставку оподаткування відповідно до міжнародного договору про подвійне оподаткування³. На думку податкового органу, підприємство (позивач) не мало право використовувати понижену ставку оподаткування, оскільки нерезидент – отримувач доходу не є бенефіціарним власником щодо отриманого доходу (процентів за кредитом).

² Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI.

³ Йдеться про міжнародний договір (конвенцію) про уникнення подвійного оподаткування, укладений Україною з країною резиденції особи, яка є бенефіціаром щодо виплачуваного доходу. Список чинних міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування (Конвенцій) в хронологічному порядку наведено на офіційному вебпорталі ДПС.

На виконання ст.103 ПКУ підприємство мало в наявності відповідну довідку про підтвердження податкового статусу нерезидента, а також довідку, якою компанія – нерезидент підтверджує, що вона уповноважена отримувати відсотки, які підприємство зобов`язане сплачувати згідно з договорами, є їх бенефіціаром та не діє як агент, особа, в управління якої передано майно, чи інша особа-посередник. Справжність підпису, печатки та штампу на довідці підтверджує апостиль, тобто документ оформлений за всіма правилами міжнародного права. Проте податковий орган не взяв до уваги цю довідку, оскільки вона видана безпосередньо нерезидентом, тому не може бути доказом, та наполягав на відсутності бенефіціарного статусу компанії - нерезидента. До того ж податковий орган посилався на інформацію, відповідно до якої основною діяльністю компанії-нерезидента є забезпечення фінансування пов`язаних осіб, а джерелом коштів для надання нею позики позивачу є кредитні кошти, отримані від іншого банку. Тобто, на думку податкового органу, саме банк є бенефіціаром щодо процентів, які сплачує підприємство (позивач), а компанія - нерезидент є лише посередником щодо отриманого доходу.

Верховний Суд перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, обґрунтування заперечень на касаційну скаргу, правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга податкового органу задоволенню не підлягає з наступних підстав:

• вітчизняним законодавством не встановлено, яким документом може підтверджуватися статус нерезидента, якому виплачується доход джерелом походження з України, як бенефіціарного власника цього доходу, та який повинна мати особа, що виплачує доход нерезиденту, на момент виплати доходу;
• Конвенцією також не встановлено, яким документом може підтверджуватися, що особа є бенефіціарним власником процентів, що виникають в одній із держав і сплачуються резиденту іншої держави;
• підтвердження компанією - нерезидентом у довідці-підтвердженні свого беніфіціарства щодо виплачених позивачем процентів відповідає інформації, отриманої у компетентного органа на запит контролюючого органу, згідно з якою ця компанія є фактичним одержувачем доходів у вигляді процентів, нарахованих на позики, надані підприємству (позивачу). В цій відповіді також повідомляється, що отримані від підприємства проценти були викорастані компанією-нерезидентом у звичайних умовах ведення господарської діяльності компанії: для надання кредитів пов`язаним юридичним особам, для оплати операційних та інших адміністративних витрат компанії, для оплати відсотків за банківськими кредитами, які застосовувалися для фінансування позик позивачу.

Водночас Верховний Суд зауважив, що в касаційній скарзі податковим органом зазначено, що 49,3% із суми отриманих від позивача процентів компанія - нерезидент спрямовувала на сплату процентів за кредитом банку. Тобто більша частина (50,7%) отриманого від позивача доходу (процентів) була спрямована не на виплату процентів банку, що є, на думку суду, підтвердженням, що компанія - нерезидент фактично володіла отриманим доходом та могла вирішувати його подальшу економічну долю, тобто була його бенефіціарним власником.

При цьому Верховний Суд підкреслив, що вітчизняне законодавство не встановлює вимоги щодо джерела походження коштів, за рахунок яких нерезидент надає позику платнику податків, як щодо конкретної умови, яка визначає беніфіціарного власника процентів, виплачених за позикою.

Зауважимо, що з моменту здійснення спірних правовідношень ст.103 ПКУ зазнала змін щодо процедурних питань використання відповідної конвенції при виплаті доходу нерезиденту. На сьогодні дозволяється застосовувати норми міжнародного договору навіть, якщо нерезидент, якому виплачується дохід, не є бенефіціарним власником доходу. У цьому випадку резидент має право скористатися нормами міжнародного договору, укладеного Україною не з країною нерезидента, якому виплачується дохід, а з країною нерезидента, який є бенефіціаром щодо виплачуваного доходу. Для реалізації цього права мають бути виконані умови, передбачені п.103.2 ст.103 ПКУ, зокрема, щодо надання відповідних документів (заяви в довільній формі про відсутність (наявність) статусу бенефіціарного (фактичного) одержувача (власника) доходу, документів, що підтверджують такий статус (ліцензії, договору, офіційного листи компетентних органів) тощо. Тобто, наявність у підприємства документів, які б підтверджували бенефіціарний статус нерезидента, обов’язкова.